Тисячний Олександр Васильович
Тисячний Олександр Васильович народився 27 серпня 1941 року в селі Розкішна Ставищенського району. Дитинство пройшло серед черемхових крутосхилів, у левадах, де мрійливі тумани сповивали вербові кущі. Тут в ранні шкільні роки народилися й перші віршовані рядки.
З того часу Олександр Васильович не розлучається з олівцем і папером, куди б не йшов чи їхав, бо, як каже сам «…поезія піднімала мене вгору, дарувала надію і насолоду».
Після закінчення десятирічки в 1958 році працював у м. Теміртау на будівництві Казахстанської магнітки, на будовах Кривого Рогу. У 1967 році вступив на філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту, де здобув фах вчителя російської мови та літератури.
Пише вірші, поеми. У його віршах – і далека історія Київської Русі, і біль за сучасну Україну, надії і розчарування, радість і біда, віра в добро і несприйняття підлості, жорстокості.
Перша книга «Я запалю вечірню зорю» вийшла у 1996 році, друга -
«Дзвони життя» - у 2004 році.
***
Між людьми поета вибирала Муза
І неждано вибрала мене
Та й вручила кобзу сонячну на лузі
І перо вручила чарівне.
"Грай про те в дорозі, що хвилює завше,
Прислухайсь до серця: серце - той суддя,
Що не любить кривди, що не терпить фальші
І над все цінує дар святий - життя.
Не забудь про совість, придивляйсь до неї,
Ні за які гроші в скруту не продай,
Бо вона для тебе, як земля Антею,
Як для птаха небо, як для трав вода.
А якщо про них ти будь-коли забудеш, -
Пісня пересохне, ніби джерело,
Що його згубили нерозумні люди,
І воно ніколи більш не ожило.
І перо погасне, плакать не примусить,
Щирістю не вразить, сміхом не сипне..."
Між людьми поета вибирала Муза
І неждано - вибрала мене.
***
І знов весна, і синь в криницях,
І гул в натруджених руках...
Ще зовсім юно пахне глиця,
Ще завірюха вранці сниться
І юність мила і гірка.
Ще не в тумані стежка в'ється.
Вже висота. Ще не сніги.
Ще від краси німіє серце.
Хай час швидкий біжить і б'ється
І миє тихо береги.
Та все ж весна. Уже черемха
Готує ноти солов'ям,
Хоч морозець ще зранку верхи
Проскаче по траві зашерхлій -
Іскристо золотом сія.
Ще дуже стримано в подвір'ях
Поважні гуси гелготять,
Ще, мов коти, всі ранки сірі,
Та вже ожив крилатий вирій -
Як згадка, котиться назад.
І знов теплішає надія,
І щемом груди огорта.
Ще жити хочеться і мріять,
Ще ниву хочеться засіять,
Нехай видзвонюють жита.
***
