Грабов’юк Григорій Іванович
Грабов’юк Григорій Іванович народився 12 серпня 1959 року в простій селянській родині у мальовничому селі Ясенівка на Київщині. Навчався в сільській восьмирічній школі, пізніше - в Ставищенській середній школі №1.
З дитинства у Григорія зароджувалася любов до того священного куточка великого Всесвіту, який зветься рідним селом, любов до всього того, що сформувало його нинішню сутність. Залишаючись наодинці з мріями, викладав їх на сторінках учнівського зошита – це були дитячі вірші. Перший свій вірш «Калиновий край» написав у 14 років.
Перші публікації віршів та прози з'явилися в районній газеті «Прапор Леніна». Після закінчення служби в армії працював у відділі партійного життя районної газети «Прапор Леніна» кореспондентом, потім - на комсомольській роботі. В 1986 році брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (ліквідатор 2-ої категорії). Постійно друкується на сторінках районної газети та обласних видань.
З 1990 року Григорій Іванович працював в районному будинку культури на посаді керівника любительських об`єднань. В 2000 році заснував самодіяльний клуб «Надвечір`я» та майже 13 років був його незмінним керівником і ведучим. За період своєї діяльності «Надвечір`я» побувало в Українському домі (м. Київ), а в 2015 році Григорій Грабов`юк брав участь в республіканській програмі «Надвечір`я» на Першому Національному.
Поезії та лірична проза Григорія Грабов`юка ввійшли до власних збірок:
«Серцем і любов`ю» - 2010 р.
«Вітер в ясенах» - 2011 р.
«Сонце в калині» - 2013 р.
«Надвечір`ям зігріті серця» - 2015 р.
«Горобини грона червоні» - 2017 р.
«Пам`ять зринає жw96wa993уравлиним ключем» - 2019 р.
Вірші Григорія Грабов`юка особливі. Гранично щирі, чарівні, сонячні, відверті, ніжні, вразливі, багаті на добро і милосердя, в них щемна любов до рідного краю, людей яких він любить всією душею. У віршах та прозі він оспівує природу, кожну травинку, квіточку й кожну крапельку дощу, веде роздуми над життям. Його поезія, лірика до болю бентежить.
Не стало Григорія Івановича 4 січня 2019 року. «…І нині я звертаюся до поетичного слова – делікатного, сонячного, колючого, стражденного. Воно вимагає великої поваги, вміння дійти до серця людини.
І якщо це слово дійде до найріднішого мені читача – моїх односельців, краян, то жив я на Землі не марно.»
Я в полі ріс, що житом наливалось,
Коси відлуння слухав голосне.
Дороги ген за обрієм ховались,
І вабили, і кликали мене.
Від променів дощу – зелена тінь.
Від усміху твого співають квіти
Й лелеки починають гомоніти,
А хтось іде, чекаючи. Зустрінь!
Тож вийди враз і мить одну-єдину Ти подаруй. Й за щирий свій привіт Багатшим станеш на людину
А може, і на цілий світ.
***
У ранок тихий відчиню вікно:
Квітує вишня, плід майбутній в’яже.
Те слово, що відшукував давно,
Сад мудро й ненав’язливо підкаже.
Крізь серце пропущу свої рядки –
Тоді вони звучать мені рідніше.
І на паперу світлі сторінки
Достиглими думками ляжуть вірші.
